Краткое содержание франко захар беркут точный пересказ сюжета за 5 минут

Короткий зміст Франко “Захар Беркут”

Краткое содержание Франко Захар Беркут точный пересказ сюжета за 5 минут

09.02.2018

Захар Беркут це історична повість Івана Франка. Дія відбувається на землях давньої карпатської громади в 1241 році. Там, в мальовничій долині, захищеній з усіх боків горами, знаходиться село Тухля. Живе в Тухлі волелюбний народ, який не знає нічиєї над собою влади.

Саме туди приїжджає боярин Тугар Вовк, якому князем Данилом була дарована вся прилегла земля. Що б відзначити вступу у володіння Тугарин з місцевими боярами влаштовує ведмежу полювання.

Провідниками вони беруть місцевих хлопців на чолі з Максимом Беркутом, сином тухольського старійшини. З чоловіками на полювання відправляється і дочка боярина Мирослава, красива і смілива молода дівчина.

Через необережність вона ледь не потрапляє в лапи розлюченого ведмедиці і в останню хвилину її рятує зреагувала на виручку Максим. Саме тоді між молодими людьми зароджується взаємне почуття.

Боярин хоч і радий щасливому порятунку дочки, але все ж незадоволений, що в ролі рятівника виступив простий мужик – смерд. Разом вони йдуть в Тухлю, де Максим з гордістю показує ладні будинку, засіяні поля, а також вирубаний місцевою громадою в скелях «тухольський прохід».

Там його запрошують на «копу», громадський сход, на якому хочуть обговорити і вирішити всі виниклі між ними непорозуміння. Тугар Вовк роздратований і відмовляється йти на збіговисько якихось смердів, але Максиму вдається його вмовити.

Тут же він просить у боярина руки його дочки і отримує різку відмову.

На другий день під старою липою сходяться тухольці на віче. Головує над зборами найповажніший чоловік в громаді Захар Беркут. Незважаючи на свої 90 з гаком років це міцний і кремезний чоловік. У нього вісім синів, молодший з яких Максим.

Прибуває на віче і боярин зі своєю дружиною. Він обурений і незадоволений відмовою громади прийняти його влада і влада князя. Тому він лякає їх набігами монголо-татар і пропонує свій захист.

У відповідь місцевий житель Митька Вояк, який воював у війську боярина при Калці, звинувачує його в зраді, за що Тугар вбиває Митьку.

Суспільство ставить боярину умова через три дні покинути назавжди Тухлю.

Тим часом прибувають посланці підгірних громад зі звісткою про набіг монголів. З подивом і обуренням Мирослава дізнається, що її батько зрадник і складається в змові з монголами. Тугар Вовк повідомляє їм, що в долини ведуть два шляхи: тухольський і Дуклянський.

В результаті монгольські сили розділяються. Пета-бегадире йде Дуклянський, а Бурунда-бегадире тухлянскім. Мирославі вручають перстень для вільного проходу в монгольському війську, але вона вирішує покинути свого батька і попередити жителів Тухлі про небезпеку.

Максим з вибраними товаришами приходить в будинок боярина, що б виконати волю суспільства і вигнати Тугара Вовка з їх земель. І тут з монголами повертається Тугар. Починається битва, тухольці мужньо борються, але сили нерівні. Більшість гине, а Максима беруть в полон.

Йому вдається за допомогою Мирослави передати батькові свій план порятунку села від монголів. Він пропонує, сховавши в іншому місці суспільне добро, впустити загарбників в долину і закрити там в пастці. Так і трапляється. Зрозумівши, що їм не вибратися Тугар Вовк намагається обміняти життя Максима на вільний вихід з долини, але Захар відкидає цю пропозицію.

Перегородивши річку, тухольці затоплюють долину, де у воді гинуть залишки ворожого війська. Останніми на кам’яному узвишші намагаються врятуватися боярин Тугар, Максим і Бурунда. Зневірившись виторгувати своє життя за життя Максима, Бурунда намагається вбити його, але в останній момент Тугар рятує юнака.

Перед смертю Захар Беркут благословляє Максима і Мирославу і вимовляє мудрі слова про те, що сила народу в його єдності.

Іван Франко в своїй повісті нагадує читачеві про такі прості, але важливі речі: лише сильний, згуртований і волелюбний народ може протистояти будь-якій біді і зберегти свою єдність.

ПОДІЛИТИСЯ:

« Короткий зміст “Дика собака Дінго, або Повість про перше кохання” Короткий зміст Франс “Острів пінгвінів” »

Источник: http://moyaosvita.com.ua/literatura/korotkij-zmist-franko-zaxar-berkut/

Стислий переказ твору «Захар Беркут» Іван Франко — читати скорочено, виклад змісту

«Сумно і непривітно тепер у нашій Тухольщині! Казкою видається повість про давні часи і давніх людей»

Події повісті відбуваються у 1241 році весною. Тугар Вовк, новий тухольський боярин, разом із довколишніми боярами рушив на лови в тухольські ліси. Тугар Вовк був «мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям».

Разом з боярином на полювання вирушила і його донька Мирослава, про яку люди говорили, що їй «не жаль би бути мужем», молода дівчина, особливість якої була в її «природній свободі поводження, незвичайній силі мускул, у сміливості та рішучості». Бояр взявся провести молодий гірняк Максим Беркут, син тухольського бесідника Захара.

Їх метою було полювання на ведмедів. Максима дуже дивувало таке, що разом із чоловіками на небезпечне полювання йде молода дівчина, він був зачарований її сміливістю. Тугар Вовк вбив одного ведмедя, але ще один звір розірвав іншого боярина. Мисливці вирішили розділитися на групи.

Одну з них вів Тугар Вовк, іншу — молодий Беркут, Мирослава долучилася до Максимової групи. Переходячи кладку, дівчина почула хрускіт, кладка зламалася під ногами дівчини і вона впала додолу.

Недалеко від неї лежала ведмедиця з дитинчатами, боротьба зі звіром була невдалою, дівчина вже прощалася з життям, але вчасно надійшов Максим, який врятував дівчину. Вони разом вбили ведмедицю і забрали її малюків. Тугару Вовку не сподобалося те, що його дочку врятував простий мужик, хоча він і не показував свого невдоволення. Лови скінчилися.

Розділ ІІ

Тухля — це неприступне село, оточене горами. Тухольці займалися в основному скотарством. Ще одним джерелом доходів були тухольські ліси.

Мисливці повертаються з ловів. Максим показує боярину гордість села — «тухольський прохід». Тугар Вовк переживає, що Захар Беркут бунтує проти нього людей. Максим розказує йому про громадський суд. В селі вони зустрічають трьох старих чоловіків, які закликають людей на копу.

Тугар Вовк дивується з цього, і в цей же час його самого запрошують. Вийшовши за село, вони бачать велетенський камінь, який називають Сторожем. Молодий Беркут розповідає цікаву легенду. Хлопець каже, що цей камінь — це зачарований цар велетнів, що охороняє їхнє село.

Тугар Вовк не вірить, вважає це все дурницями. Максим наважується просити Тугара віддати за нього дочку. Боярин кричить на хлопця і каже, що краще б Мирослава загинула від звіра, ніж мала б дістатися «смердові». Але дівчина заперечує батькові і обіцяє Максимові, що буде з ним.

Хлопець повертається додому.

Розділ ІІІ

За селом, під величезною липою, тухольці збираються на раду. Говорити починає Захар Беркут, який є тут найстарший за віком. Беркут був «сивий, як голуб, звиш 90-літній старець… Батько вісьмох синів. Громада — то був його світ, то була ціль його життя.

» Він також був відомий як лікар, який може вилікувати будь-яку хворобу, а ще як надзвичайно мудрий чоловік, який може дати цінну пораду.

Тухольщина споконвіків була вільною, тому коли на цих землях з’явився боярин Тугар Вовк, люди не хотіли миритися і почали неоголошену війну проти нахабного боярина.

Тугар із дружиною з’являється на віче. Він не визнає громадського суду і заявляє, що право судити його мають лише князь і бояри. Волелюбні тухольці не визнають влади князя, ні, тим більше, боярина. Тугар Вовк пропонує стати їх воєводою і разом з ними боротися проти монголів.

Захар каже, що боярин прийшов до них неправдою і тому вони не приймуть його до своєї громади. Тугар пробує хвалитися своїми заслугами, проте наперед виходить скалічений в битві під Калкою Митько Вояк. Він розказує, що давно знає боярина, бо був в його дружині, чоловік хоче свідчити протиТугара, проте той не дає йому договорити.

Тугар Вовк розрубує Митьку голову, чим викликає обурення громади. Боярину ставлять умову — через три дні залишити Тухольщину. Проте Тугар не хоче нікого слухати, забирає дружину і йде. Громада обирає десятьох хлопців, серед яких є й Максим, для виселення боярина. Рада продовжується.

Захар закликає посланців з сусідніх громад не миритися, а відкрито виступати проти бояр. Піднесені духом посланці розходяться.

Розділ IV

«Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїна та смерть.»

Вечоріло. Тугар з дочкою їхали горами. Нарешті доїхали до широкої долини, де перебували монголи. Боярин повідомив дочці, що вони їхні союзники. Мирославі не хотілося тут залишатися, вона намагалася зупинити батька, проте він не слухає її.

Боярину повідомляють, що їх ведуть Пета-бегадир і Бурунда-бегадир. Мирослава розуміє, що її батько дійсно зрадник. Ця думка є для неї нестерпною, і вона вирішує покинути батька, якщо не зможе його відмовити від злих намірів. Мирославі вручають золотий перстень як знак безпеки.

Тугар повідомляє монголам, що є тільки дві безпечних дороги: дуклянський і тухольський і хоче бути їх провідником. Бурунда вирішив іти тухольським шляхом, а Пета — дуклянським. Тугар просить дозволу піти з невеликим загоном і зайняти вхід до Тухлі.

Мирославі він клянеться, що ніхто із його воїнів не вб’є Максима Беркута. Проте дівчину не полишає відчуття тривоги.

Розділ V

Максим йшов до дому Тугара Вовка з тягарем на серці. Йому не хотілося бути ворогом для батька Мирослави. Перед маєтком боярина, піднявши списи, стояли дружинники, проте ні його, ні його дочки вдома не було. Вояки кинули зброю і сказали, що більше не хочуть служити Тугару, а хочуть долучитися до громади. Тухольці, особливо Максим, дуже зраділи.

Розпочалася гостина. Почувся стукіт копит — це були монголи. Тухольці взялися до зброї, але їх оточили. На чолі ворогів був Тугар Вовк, що стало великою несподіванкою. Боярин ображає тухольців, називаючи їх рабами. Максим на це йому відповідає, що той «…може їх зробити трупами, але не зробить рабами».

Тугар дає знак починати бій, та наказує залишити Беркута живим. Почалася битва. Тухольські юнаки, незважаючи на перевагу монголів, билися сміливо, вони відбили три наступи. Проте в монголів була більша сила. Багато тухольців загинуло. Максима взяли в полон. Проте хлопець не втрачає гідності.

«У мене пута на руках, а в тебе на душі!» – гордо відповідає боярину хлопець. Тугар вирішує взяти Максима за провідника в горах.

Розділ VІ

Захарові Беркуту снився дивний сон. Наче він молиться біля Сторожа, і йому дуже тривожно на серці. Навкруги темніє, палахкотять блискавки. І раптом камінь падає на нього. Тривожні передчуття справдилися – йому повідомили страшну звістку, що всі тухольські хлопці, серед яких був і Максим, загинули.

Громадська рада зібралася без звичних обрядів посеред села. Захар Беркут сказав, що їхня мета не просто відбити атаку монголів, а повністю розбити їх військо, щоб не пустити далі. Але в них малі сили, тому це здається нереальним завданням. До села на коні прибуває Мирослава.

Вона повідомляє Захарові, що його син живий, але він в полоні. Дівчина відрікається від батька-зрадника і просить Захара бути їй батьком. Мирослава передає план Максима, як розбити монголів. Він радить впустити їх у село, перед тим винісши звідти все добро громадське, а потім замкнути їх там зі всіх боків.

Тільки так їх можна перемогти, вважає хлопець.

Все так і вийшло. Монголи вторглися в Тухлю, все спалили та зруйнували, а коли намагалися вийти, на них посипалося каміння і стріли тухольців. Вони потрапили в пастку, Бурунда-бегадир звинуватив боярина у зраді. Тугар згадав про полоненого сина Беркута, він вирішив обміняти його на волю для монголів. Хлопець виявився ледве живим, аж Тугар відчув до нього співчуття.

Боярин повідомив Максимові про свої плани, але гордий хлопець і чути не хотів про таке. До Максима прийшла Мирослава, дівчина повідомила, що тухольці придумали, як знищити ворогів. Вона просить Максима тікати з табору, переодягшись в її одяг і з її перснем. Але Максим розуміє, що цією втечею він наражає Мирославу на небезпеку і відмовляється від такої пропозиції.

Розділ VІІ

Тугар Вовк з дочкою приїхав до Захара Беркута, сподіваючись, що він випустить монголів з пастки взамін за звільнення сина. Боярин помічає, що тухольці роблять машини, які метають каміння, і здогадується, що їх цьому навчила Мирослава, проте не сварить за це дочку.

Тухольські старці сходяться на «Ясну поляну», де моляться до Дажбога, бога Сонця. Тут до них і приходить Мирослава з батьком. Тугар Вовк передає слова Бурунди. Захар не погоджується, адже він не може довіряти ворогові. Старець не хоче міняти життя сина на вільний вихід для нападників, боячись, що монголи нападуть на його сусідів.

Хоч як боляче батькові втрачати сина, та Беркут не може не думати про громаду. Мирослава намагається не відпустити батька до монголів, але Тугар все одно повертається в табір. Тухольці під керівництвом розумної дівчини завершили машини для метання. Тепер всі вирушили до Сторожа, Захар молиться до каменя.

Тоді ідола валять, щоб загатити річку. Захар Беркут звертається до Сонця, просячи допомоги у боротьбі з ворогом.

Читайте также:  Краткое содержание загадочная история бенджамина баттона фицджеральда точный пересказ сюжета за 5 минут

Розділ VІІІ

Боярин повертається до шатра і повідомляє Максимові про рішення батька. Хлопець каже, що може вивести їх з пастки. Він навмисне довго шукає вихід, щоб із загородженого потоку набралося досить води.

Хлопець обманює монголів, що потік води є кожного разу після зливи. Коли вони все ж відкрили вихід, води набралося стільки, що вона зразу ж затопила його. Монголи даремно пробували зупинити воду.

Бурунда каже, що не відпустить Максима, доки всі не виберуться.

Розділ ІХ

Рівень води весь час збільшувався. Монголи почали збирати каміння на купи і стояли на них. Селяни не хотіли чекати, доки ворог втопиться, вони хотіли якнайшвидше покінчити з цим. Вони валили купи каміння, і монголи з страшнимкриком падали у воду. Всі чекали неминучої загибелі.

Загинули всі, окрім невеличкої купки людей, серед яких були Бурунда і Тугар Вовк з молодим Беркутом. Перед цим невеличким гуртом зібралася вся тухольська громада. Бурунда знову пропонує відпустити Максима в обмін на життя.

Захар відповідає: «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!» Мирослава просить Захара погодитися на пропозицію, але він непохитний. Бурунда піднімає сокиру, щоб вбити Максима, але Тугар Вовк відрубує йому руку. Бурунда втрачає рівновагу і падає, потягнувши з собою Максима.

На вцілілу купку ворогів Захар Беркут кидає камінь. Все йде під воду. Мирослава втрачає свідомість, але Максим виринає з води і кидається до батька. Радісний крик проноситься над селом.

Захар Беркут помирає, перед смертю благословляючи дітей. Останніми його словами були: «Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!»

Багато змінилося з того часу.

    Висновки:

  • в історичній повісті Івана Франка «Захар Беркут» автор змальовує героїчну оборону гірського села Тухлі його мешканцями;
  • Франко прославляє сміливість, згуртованість і мудрість простих сільських людей;
  • в образі Захара Беркута та його сина Максима втілені найкращі риси українського народу;
  • головна думка твору — сила народу в єдності. Твір Івана Франка є актуальним і сьогодні.

Источник: https://gdz4you.com/literatura/skorocheni-perekazy/styslyj-perekaz-tvoru-zahar-berkut-ivan-franko-20467/

Короткий зміст “Захар Беркут” Іван Франко

“Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці” – історична повість Івана Франка про боротьбу давніх карпатських общин проти нашестя монголів та соціального гноблення. ЇЇ було написано у 1882 році та вперше видано в 1883 році в журналі “Зоря”. Надаємо короткий зміст твору “Захар Беркут”, який читається за 5-10 хвилин.

Короткий зміст повісті І. Франко “Захар Беркут”

І

Це було навесні 1241 року. Тугару Вовкові князь Данило подарував великі землі в Тухольщині. Відсвяткувавши цю подію, боярин вийшов на велике полювання разом зі своїми гостями та стрільцями.

Лови на великого звіра були небезпечною розвагою. Інколи ні стріли, ні рогатини, ні навіть спис не допомагали угамувати хижака. Тому люди дивувалися, бачачи поруч із Тугаром його доньку, Мирославу.

Дівчина була вродлива, добра, ніжна і разом із тим сильна, смілива.

Ще при народженні вона втратила матір, а нянька, проста жінка, привчала її до всякої роботи; батько ж брав всюди з собою й учив долати всілякі труднощі.

На стрімкім підгірку, вкритім густими деревами та буреломом, було головне лежбище ведмедів. Туди й прямував Тугар Вовк, взявши за провідника місцевого сміливця Максима Беркута. Той розставив мисливців у два ряди, не знав тільки, що робити з Мирославою, але дівчина не відступила від свого наміру полювати разом із чоловіками.

Коли перед ловцями постала перешкода – купа звалищ, мов висока башта, ті пішли в обхід, а Мирослава стала сміливо видиратися нагору.

Порохняве дерево проломилося під нею, вона провалилася й опинилася біля величезної ведмедиці з ведмежатами. Тікати було нікуди.

Мирослава затрубила в ріг, кличучи на допомогу, звірина кинулась на неї й поранилася об ратище мисливиці. Ведмедиця, розлютившись, стрибнула до дівчини, але впала від удару чийогось списа.

Це був Максим.

Між молодими людьми, мов іскра, проскочило сердечне почуття. Тугар Вовк хвалив Максима й щиро дякував йому.

II

Мисливці поверталися додому, й Максим із гордістю показав дорогу через гори, зроблену тухольцями.

Тугар Вовк став розпитувати Максима про батька, чи правда те, що Захар Беркут має велику владу над громадою. Юнак сказав, що громада – сама найбільша влада. І батько не може її бунтувати, бо вона гнівається на боярина, який захопив громадський ліс і полонину. Тугар Вовк зверхньо відповів, що землю йому подарував князь.

Посеред села їм зустрілися троє старих, що несли сріблом окований ланцюг у вигляді персня. Вони зупинялися коло кожного двору й запрошували на копу (на збори). Запросили й боярина, хоч той і посміявся з такого звичаю. Максим порадив Тугарові прийди на громадський суд, Мирослава його підтримала, боярин неохоче погодився піти подивитися на копу.

Провідник Максим показав Тугару й Мирославі священний камінь тухольців Сторож, розповів легенду про нього.

III

За селом Тухля посеред поля стояла величезна липа, яку мешканці вважали божим даром і біля якої вони влаштовували віче (народні збори).

Захар Беркут, мов стародавній дуб-велетень, стояв і дивився на тухольську громаду. Він радів, що громада була дружною в праці, у радості та горі, давала всьому лад. Тут не було бідних, а збірники податків остерігалися чинити несправедливо. І все завдяки його впливові, його мудрому керівництву. Порядки тут святі, але не заради пошани, а тому що справедливі й спрямовані на добро.

На віче приходить Тугар Вовк зі своєю пишною дружиною. Він із погордою заявляє, що, як і вони, слуга князя. Тухольці не визнають князя своїм паном, бо той про них не турбується, не захищає їх.

Права ж громадські вони самі давно встановили й живуть за ними щасливо вже довгий час. Князь не може називатися справедливим, якщо кривдить своїх підданих, роздає їхні землі.

Боярин сказав, що одержав такий подарунок за заслуги – проливав свою кров у двадцяти битвах.

На це Захар Беркут відповів, що то все розбійницькі війни. І закликав громаду свідчити, хто може, про те, який Тугар воїн. На подив боярина, вийшов один дуже покалічений чоловік, Митько Вояк, що давно вже прибився до села. Він хотів сказати, що Тугар – зрадник, але той його зарубав на місці й цим підтвердив свою провину. Тухольці вирішують прогнати боярина зі своєї землі.

Двоє вершників їхали вузькою гірською стежкою. Один – чоловік у літах, в рицарських обладунках, при зброї.

На лиці – гнів, невдоволення, якась сліпа завзятість, Другий їздець – молода, гарна дівчина з довгим золотисто-жовтим волоссям, теж при зброї.

Вона милується краєвидом, хвалить країну, а їздець різко їй відповідає, що тут поганий народ. Мирослава розпитувала батька, куди їм їхати, коли їх вигнано з Тухольщини, і чи не попросити громаду прийняти їх до себе.

Раптом вони зупинилися перед морем вогнів та наметів у стрийській долині. Це були монголи. Тугар Вовк зізнався, що це його союзники, що він ладен спілкуватися з будь-ким, аби помстися смердам за кривду. Мирослава, почувши, як батько говорить монгольською мовою, здогадалася, що він знається з ворогами давно, що шепталися про його зраду ще в княжому дворі недаремно.

У дівчини не вистачило сили покинути батька, й вона пішла ні ним до монгольського воєводи Пети. Той подарував Мирославі охоронний перстень, але заборонив залишатися в таборі.

IV

Захарові Беркуту приснився дивний сон – ніби падає священний камінь Сторож. Тривожні передчуття збуваються – йому повідомляють, що якісь страшні чорні люди побили тухольських молодців біля боярського дому, серед них і Максима Беркута.

Громада зібралася на майдані. Одні радили битися до загину, піші – зробити в тіснині засіки й відбити ворога. Захар Беркут (казав, що відбиті від села монголи кинуться на інші громади. Треба розбити нападників. Але сили малі, і як це зробити – поки що ніхто не знав.

Раптом тухольці побачили людину на коні, що спускалася з гір. Це була Мирослава. Дівчина сказала, що Максим не загинув, він у полоні, а вона просить Захара бути їй за батька, бо відмовляється від свого рідного, який став зрадником. Мирослава передає пораду Максима, як знищити монголів: треба покинути село в долині, піднятися в гори, а коли вороги прийдуть, відрізати їм вихід.

Так і сталося. Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, спалили її, а коли спробували вийти з тісної котловини, їх зустріли засіки й стріли тухольців. Бурунда-бегадир звинуватив Тугара Вовка у подвійній зраді. Боярин зрозумів, на яку слизьку дорогу він попав, і став шукати вихід. Згадав про полоненого Максима й звелів вартовим розшукати його.

Юнак був ледь живий, і Тугарові стало його аж трохи шкода. Боярин сказав, що може врятувати життя Максима в обмін на вільний вихід монголів із гірської котловини. Максим не погодився, але тут прийшла Мирослава. Вона порадувала Максима тим, що тухольці на чолі з його батьком винайшли спосіб, як знищити ворожу силу. І запропонувала йому втекти за допомогою персня Пети.

Молодий Беркут відмовився, бо не хотів наражати дівчину на небезпеку.

V

Тугар Вовк поїхав із дочкою до Захара Беркута, сподіваючись, що він погодиться випустити монголів із пастки за звільнення сина. Але Захар не пішов на це, знаючи мстиву натуру ворогів і боячись піддати небезпеці сусідів.

Мирослава намагається втримати батька, але той іде в монгольський табір.

Тухольські майстри під керівництвом мужньої дівчини виготовили машини для метання каміння. Потім тихо пішли всією громадою до священного каменя Сторожа, повалили його й перегородили річку. Захар звертається до Сонця й молить про допомогу в боротьбі з хижими нападниками.

VI

Тугар повідомляє Максимові, що батько не захотів міняти його життя на вихід монголів, але все одно сила солому ломить. Максим сказав, що знає таємний вихід із котловини і може вивести монголів. Боярин, здивований і зраділий, приймає пропозицію, велить розкувати юнака.

Максим зумисне довго шукає лаз, аж поки води із загородженого потоку набралося достатньо багато й вона залила підземний тунель. Монголи намагалися зупинити воду, але марно.

Бурунда сказав, що, хоч Максим і виконав свою обіцянку, його не відпустять, поки монголи не вийдуть із цієї долини.

VIІ

Вода все прибувала, монголи поробили купи з каміння й стояли на них. Тухольці не стали чекати, поки вода повністю поглине ворогів, поприв’язували пні до ялин і пустили за течією, щоб ті розбивали купи каміння, як тарани. Потім позв’язували плоти, на них стали сміливі лучники й попливли добивати монголів. Скоро на найбільшій купі залишилася тільки сотня воїнів, Бурунда, Тугар Вовк і Максим.

Боярин запропонував тухольцям віддати полоненого за життя й вільний вихід. Ті хотіли погодитися, але Захар сказав, що ці монголи приведуть інших, і тоді тухольцям не вистояти. Він твердою рукою спрямував на ворогів камінь з найбільшої метальної машини.

У той момент, коли Бурунда замахнувся мечем на Максима, Тугар Вовк вихопив свій меч і відрубав руку бегадирові. Бурунда втратив рівновагу й потягнув за собою у воду Максима. А ще через мить на голови бусурманів упав камінь. Від Бурундового війська не залишилося й сліду. Усі завмерли.

Раптом радісний крик пролунав знизу – молодці побачили, що Максим, живий і здоровий, виринув із води.

Юнак кинувся до поблідлого батька, до Мирослави, що знепритомніла. Дівчина прийшла до тями й запитала, де її батько. Їй сказали, що там, де важать його добрі та злі діла, і треба молитися, щоб добрі переважили.

Захар благословляє Максима й Мирославу, потім звертається до громади із закликом бути дружною, згуртованою, і тоді ніхто її не зламає. Сказав – і не стало його.

Багато пройшло часу. Збулося віщування старого Захара Беркута. Давнє громадянство забулося, та чи не час його відродити?

(No Ratings Yet)
Loading…

Источник: http://neimovirne.ru/korotkij-zmist-zaxar-berkut-ivan-franko/

Іван Франко – Захар Беркут (Стислий переказ, дуже скорочено)

ІВАН ФРАНКО 

ЗАХАР БЕРКУТ (СКОРОЧЕНО)

     (Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці)

     Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой… 

Читайте также:  Краткое содержание умнее всех мамин-сибиряк точный пересказ сюжета за 5 минут

     А. С. Пушкин 

           І             «Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині!» Сумно, що від втручання людини змінилася природа, змінилися й люди, які погрузли в «нужді та убожестві». «Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада».       «Було це навесні 1241 року.

В горах лунали голоси стрілецьких рогів та крики численних стрільців. «Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину». Князь Данило Галицький подарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле пригір'я Зелеменя. Боярин недавно з'явився тут і влаштував лови, щоб познайомитися з навколишніми сусідами—боярами.

Лови на грубого звіра — це не забава. Тури, ведмеді, дики — небезпечні противники. Тому й не дивно, що мисливці спорядилися, як на війну. Дивно тільки, що серед них опинилася дівчина. Це була Мирослава, дочка Тугара Вовка.       «Тугар Вовк був мужчина, як дуб.

Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати.

Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її.

Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами… Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщи-ною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем».

       Вже третій день йшли лови. Багато було забито звіра. Нинішній, останній день ловів був найнебезпечніший — день ловів на ведмедів. Тугар Вовк попросив тухольців дати йому провідника. Це був молодий гірняк Максим Беркут, син тухольського «бесідника» (старости) Захара Беркута.

Крім цього тухольці прислали з власної волі цілий гурт молодих мисливців, які мали допомогти боярам очистити медведяче лігво від небезпечного звіра.       Попереду йшов Максим, за ним Тугар Вовк, порядз ним — його дочка Мирослава. «Дивна дівчина! — подумав Максим.

— Такої я ще й не видав ніколи!»       Під час полювання дівчина наразилася на смертельну небезпеку: на неї напала розлютована ведмедиця. Врятував її Максим. Мирослава стояла і дивилась у його «хороше, сонцем опалене і здоровим рум'янцем осяяне, одверте, щире лице». Дівчина навіть не зрозуміла тоді, що в її серці зароджувалось велике, сильне почуття.

       Тугар Вовк був вдячний хлопцеві, але в душі він хотів би, щоб його доньку врятував боярський син, а не простий тухольський мужик, «не сей «смерд».             II             Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя. Здебільшого тухольці займалися скотарством і тільки частина їх — хліборобством. Другим головним джерелом достатку тухольців були ліси.

Вони давали їм дрова, звірину, мед та лісові ягоди. Народ тут жив сильний, сміливий і волелюбний. Тому дії Тугара Вовка, який, не спитавши громаду, присвоїв собі громадський ліс і полонину, викликали в них справедливе обурення. У свою чергу, боярин відразу став гніватись на тухольців, особливо ж на Захара Беркута. У розмові з Максимом він висловив своє невдоволення.

А хлопець попередив боярина, що тухольці збираються звати його на громадський суд. Спочатку той відмовлявся йти на «хлопську раду», та Максим з Мирославою вмовили його. Втім він згодився піти тільки з цікавості, аби подивитися, що то за рада.

       Коли Максим проводжав боярина та його доньку додому, то повів їх через те місце, «де тухольська котловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину». Перед самим проходом стояв величезний камінь, який тухольці називали Сторожем. Максим розповів місцеву легенду, за якою це був не просто камінь, а цар велетнів, який врятував долину, та сам перетворився на брилу. Тугар Вовк не дуже прислухався до розповіді, вважаючи все те дурницями.       Закохавшись без тями у Мирославу, юнак наважився просити у боярина руки його доньки. Гордовитий батько сприйняв щирі Максимові слова як особисту образу і гнівно відмовив «смерду», який посмів піднести очі до його дочки. Мов виклик пихатому боярину прозвучала сповнена почуття власної гідності відповідь юнака: «Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?» 

     Максим бачив, «що його надії розбиті, що боярин надто високо міряє, надто гордо глядить на нього».

 Сумно попрощавшися зі своєю «зорею», він збирався піти геть. Аж заговорила сама дівчина. Не така в неї була вдача, щоб дозволити комусь, навіть рідному батькові, розпоряджатися її долею. Всупереч батьковій волі вона заприсяглася перед ясним сонцем, що буде навіки з Максимом.       Мирослава пішла разом з батьком, а щасливий, очарований хлопець довго стояв на місці.

Потім, «впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його діди й прадіди, як молився тайком і його батько. Потім устав і тихою ходою пішов додому».             III             За селом Тухлею, близько водопаду, стояла серед поля величезна липа. Довкола липи був майдан, де й збиралася на раду тухольська громада.

     Підняття вгору копного (радного) знамена означало початок ради. Розпочав її Захар Беркут. Це був «сивий, як голуб, звиш 90—літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділо вже разом із ним між старцями, а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом».

       «Захар Беркут був іще сильний і кремезний… Сад, пасіка й ліки — се була його робота». «Життя лиш доти має вартість,— говорив він частенько — доки чоловік може помагати іншим. Коли він стаєдля інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт». Ці слова були провідною ниткою в житті Захара Беркута.

Іромада була ціллю його життя. Лікувати він навчався в одного скитського монаха. Три роки вчився і повернувся додому зовсім іншою людиною: «його любов до громади стала ще гарячішою і сильнішою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокійні, розумні і тверді, як сталь, а проти усякої неправди острі, як бритва».

Захара Беркута знали на багато миль навколо, люди приходили до нього за порадою. Не забував він і про сусідні громади. Захар добре знав потреби людей, і його поради і промови були звернені «до скріплення дружніх, товариських і братських зв'язків між людьми в громадах і між громадами в сусідстві».

       За його порадою було прокладено в горах Тухольську дорогу, що «в'язала докупи дітей одного народу, розбитих між двома державами».       Галицько-руським князям не подобалися такі зв'язки між громадами по обидва боки Бескид, бо вони «скріплювали в одних і в других вільні громадські порядки».

Тугар Вовк, з'явившись в цих краях, за прикладом інших бояр, поставив на дорозі рогачку і зажадав від проїжджих для себе мита. Та тухольська молодь порубала ту рогачку і спалила її неподалік від боярського двору.       Від тої пори й розпочалася неоголошена війна між Тугаром Вовком і тухольцями.

Багато громадян висловились за те, щоб прогнати з Тухоль-щини ненависного боярина, але Захар Беркут сказав, що не можна засуджувати нікого, не вислухавши його виправдань. Отже, рада мала, передусім, розглянути цю справу.       Тугар Вовк не визнав громадського суду і перед всією громадою заявив: «Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр».

       Тухольці не признавали ні його влади, ні влади князя Данила Галицького. Вони вважали себе вільним народом. На раді сам Захар Беркут сказав: «…коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його (князя) з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива й велика».

       Тугар Вовк був вихований на княжому дворі, але його слова про необмежену власть князя не були щирими: душа його теж часто бунтувалася проти тої власті.       Слова Захара Беркута запали бояринові в душу більше, ніж він сам того бажав. Він натякнув громаді, що настають тяжкі часи, бо галицькому народові загрожує ворог зі сходу — монголи.

Але Захар Беркут одповів, що тільки вільні, з'єднані громадськими зв'язками люди можуть створити «живу, непоборну запору проти монгольської навали».       Тугар Вовк запропонував тухольцям стати їхнім воєводою і повести їх на бій проти монголів. Та Захар Беркут знов заперечив бояринові: адже той «не по правді поступав» з ними ідо того ж не був членом їхньої громади.

Як же можна довірити такій людині начальствувати надтухольцями у разі війни?       Боярин став вихвалятися своїми заслугами та геройством, аж тут вийшов перед громаду скалічений учасник битви над Калкою Митько Вояк. Виявилося, що він служив у дружині Тугара Вовка і знав щось таке, що могло свідчити проти боярина.

Не дав йому слова мовити, Тугар Вовк розрубав воїну голову, назавжди приховавши правду.       Обурена громада прогнала Тугара Вовка з умовою за три дні покинути Тухольщину. «Я плюю на ваш суд!» — такою була зухвала відповідь боярина.       Серед молодців, вибраних для виконання вироку громади — виселення боярина, був і Максим Беркут.

Тяжким видалося таке завдання хлопцеві, але він не міг від нього відмовитись. Єдине, що його втішало, це можливість знов побачити Мирославу.       Громада продовжувала раду. Представники підгірських громад, зраджених боярами і не оборонених князем, розповіли, що села їх попалено, худобу зграбовано, молодь загинула.

Посланці з верховинських громад просили допомоги, адже звідусіль приходили вісті про наближення монголів.       Порада Захара Беркута звучала відверто й твердо: «Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам».

       Розійшлися старі й молоді, повні важких дум. «Що то принесуть їм будущі дні?»  IV  Захарові Беркуту приснився дивний сон — ніби падає священний камінь Сторож. Тривожні передчуття збуваються — йому повідомляють, що якісь страшні чорні люди побили тухольських молодців біля боярського дому, серед них і Максима Беркута.  Громада зібралася на майдані.

Одні радили битися до загину, піші — зробити в тіснині засіки й відбити ворога. Захар Беркут (казав, що відбиті від села монголи кинуться на інші громади. Треба розбити нападників. Але сили малі, і як це зробити — поки що ніхто не знав.  Раптом тухольці побачили людину на коні, що спускалася з гір. Це була Мирослава.

Дівчина сказала, що Максим не загинув, він у полоні, а вона просить Захара бути їй за батька, бо відмовляється від свого рідного, який став зрадником. Мирослава передає пораду Максима, як знищити монголів: треба покинути село в долині, піднятися в гори, а коли вороги прийдуть, відрізати їм вихід.  Так і сталося.

Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, спалили її, а коли спробували вийти з тісної котловини, їх зустріли засіки й стріли тухольців. Бурунда-бегадир звинуватив Тугара Вовка у подвійній зраді. Боярин зрозумів, на яку слизьку дорогу він попав, і став шукати вихід. Згадав про полоненого Максима й звелів вартовим розшукати його. Юнак був ледь живий, і Тугарові стало його аж трохи шкода.

Боярин сказав, що може врятувати життя Максима в обмін на вільний вихід монголів із гірської котловини. Максим не погодився, але тут прийшла Мирослава. Вона порадувала Максима тим, що тухольці на чолі з його батьком винайшли спосіб, як знищити ворожу силу. І запропонувала йому втекти за допомогою персня Пети. Молодий Беркут відмовився, бо не хотів наражати дівчину на небезпеку.

  V  Тугар Вовк поїхав із дочкою до Захара Беркута, сподіваючись, що він погодиться випустити монголів із пастки за звільнення сина. Але Захар не пішов на це, знаючи мстиву натуру ворогів і боячись піддати небезпеці сусідів.  Мирослава намагається втримати батька, але той іде в монгольський табір.

  Тухольські майстри під керівництвом мужньої дівчини виготовили машини для метання каміння. Потім тихо пішли всією громадою до священного каменя Сторожа, повалили його й перегородили річку. Захар звертається до Сонця й молить про допомогу в боротьбі з хижими нападниками.

  VI  Тугар повідомляє Максимові, що батько не захотів міняти його життя на вихід монголів, але все одно сила солому ломить. Максим сказав, що знає таємний вихід із котловини і може вивести монголів. Боярин, здивований і зраділий, приймає пропозицію, велить розкувати юнака.

Максим зумисне довго шукає лаз, аж поки води із загородженого потоку набралося достатньо багато й вона залила підземний тунель. Монголи намагалися зупинити воду, але марно. Бурунда сказав, що, хоч Максим і виконав свою обіцянку, його не відпустять, поки монголи не вийдуть із цієї долини.  VIІ  Вода все прибувала, монголи поробили купи з каміння й стояли на них.

Читайте также:  Краткое содержание короленко огоньки точный пересказ сюжета за 5 минут

Тухольці не стали чекати, поки вода повністю поглине ворогів, поприв’язували пні до ялин і пустили за течією, щоб ті розбивали купи каміння, як тарани. Потім позв’язували плоти, на них стали сміливі лучники й попливли добивати монголів. Скоро на найбільшій купі залишилася тільки сотня воїнів, Бурунда, Тугар Вовк і Максим.  Боярин запропонував тухольцям віддати полоненого за життя й вільний вихід. Ті хотіли погодитися, але Захар сказав, що ці монголи приведуть інших, і тоді тухольцям не вистояти. Він твердою рукою спрямував на ворогів камінь з найбільшої метальної машини. У той момент, коли Бурунда замахнувся мечем на Максима, Тугар Вовк вихопив свій меч і відрубав руку бегадирові. Бурунда втратив рівновагу й потягнув за собою у воду Максима. А ще через мить на голови бусурманів упав камінь. Від Бурундового війська не залишилося й сліду. Усі завмерли. Раптом радісний крик пролунав знизу — молодці побачили, що Максим, живий і здоровий, виринув із води.  Юнак кинувся до поблідлого батька, до Мирослави, що знепритомніла. Дівчина прийшла до тями й запитала, де її батько. Їй сказали, що там, де важать його добрі та злі діла, і треба молитися, щоб добрі переважили.  Захар благословляє Максима й Мирославу, потім звертається до громади із закликом бути дружною, згуртованою, і тоді ніхто її не зламає. Сказав — і не стало його. 

Багато пройшло часу. Збулося віщування старого Захара Беркута. Давнє громадянство забулося, та чи не час його відродити?

Источник: http://ukrclassic.com.ua/katalog/f/franko-ivan/2143-ivan-franko-zakhar-berkut-stislij-perekaz-duzhe-skorocheno

Захар Беркут

Сохрани ссылку в одной из сетей:

Захар Беркут

Автор: Франко Іван.

(Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці)

Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой… А. С. Пушкин

І

«Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині!» Сумно, що від втручання людини змінилася природа, змінилися й люди, які погрузли в «нужді та убожестві». «Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада». «Було це навесні 1241 року. В горах лунали голоси стрілецьких рогів та крики численних стрільців. «Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину». Князь Данило Галицький подарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле пригір'я Зелеменя. Боярин недавно з'явився тут і влаштував лови, щоб познайомитися з навколишніми сусідами—боярами. Лови на грубого звіра — це не забава. Тури, ведмеді, дики — небезпечні противники. Тому й не дивно, що мисливці спорядилися, як на війну. Дивно тільки, що серед них опинилася дівчина. Це була Мирослава, дочка Тугара Вовка. «Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами… Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщи-ною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем». Вже третій день йшли лови. Багато було забито звіра. Нинішній, останній день ловів був найнебезпечніший — день ловів на ведмедів. Тугар Вовк попросив тухольців дати йому провідника. Це був молодий гірняк Максим Беркут, син тухольського «бесідника» (старости) Захара Беркута. Крім цього тухольці прислали з власної волі цілий гурт молодих мисливців, які мали допомогти боярам очистити медведяче лігво від небезпечного звіра. Попереду йшов Максим, за ним Тугар Вовк, порядз ним — його дочка Мирослава. «Дивна дівчина! — подумав Максим.— Такої я ще й не видав ніколи!» Під час полювання дівчина наразилася на смертельну небезпеку: на неї напала розлютована ведмедиця. Врятував її Максим. Мирослава стояла і дивилась у його «хороше, сонцем опалене і здоровим рум'янцем осяяне, одверте, щире лице». Дівчина навіть не зрозуміла тоді, що в її серці зароджувалось велике, сильне почуття. Тугар Вовк був вдячний хлопцеві, але в душі він хотів би, щоб його доньку врятував боярський син, а не простий тухольський мужик, «не сей «смерд».

II

Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя. Здебільшого тухольці займалися скотарством і тільки частина їх — хліборобством. Другим головним джерелом достатку тухольців були ліси. Вони давали їм дрова, звірину, мед та лісові ягоди. Народ тут жив сильний, сміливий і волелюбний.

Тому дії Тугара Вовка, який, не спитавши громаду, присвоїв собі громадський ліс і полонину, викликали в них справедливе обурення. У свою чергу, боярин відразу став гніватись на тухольців, особливо ж на Захара Беркута. У розмові з Максимом він висловив своє невдоволення. А хлопець попередив боярина, що тухольці збираються звати його на громадський суд.

Спочатку той відмовлявся йти на «хлопську раду», та Максим з Мирославою вмовили його. Втім він згодився піти тільки з цікавості, аби подивитися, що то за рада. Коли Максим проводжав боярина та його доньку додому, то повів їх через те місце, «де тухольська котловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину».

Перед самим проходом стояв величезний камінь, який тухольці називали Сторожем. Максим розповів місцеву легенду, за якою це був не просто камінь, а цар велетнів, який врятував долину, та сам перетворився на брилу. Тугар Вовк не дуже прислухався до розповіді, вважаючи все те дурницями. Закохавшись без тями у Мирославу, юнак наважився просити у боярина руки його доньки.

Гордовитий батько сприйняв щирі Максимові слова як особисту образу і гнівно відмовив «смерду», який посмів піднести очі до його дочки.

Мов виклик пихатому боярину прозвучала сповнена почуття власної гідності відповідь юнака: «Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?» Максим бачив, «що його надії розбиті, що боярин надто високо міряє, надто гордо глядить на нього». Сумно попрощавшися зі своєю «зорею», він збирався піти геть. Аж заговорила сама дівчина.

Не така в неї була вдача, щоб дозволити комусь, навіть рідному батькові, розпоряджатися її долею. Всупереч батьковій волі вона заприсяглася перед ясним сонцем, що буде навіки з Максимом. Мирослава пішла разом з батьком, а щасливий, очарований хлопець довго стояв на місці. Потім, «впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його діди й прадіди, як молився тайком і його батько. Потім устав і тихою ходою пішов додому».

III

За селом Тухлею, близько водопаду, стояла серед поля величезна липа. Довкола липи був майдан, де й збиралася на раду тухольська громада. Підняття вгору копного (радного) знамена означало початок ради. Розпочав її Захар Беркут. Це був «сивий, як голуб, звиш 90—літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді.

Батько вісьмох синів, із яких три сиділо вже разом із ним між старцями, а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом». «Захар Беркут був іще сильний і кремезний… Сад, пасіка й ліки — се була його робота». «Життя лиш доти має вартість,— говорив він частенько — доки чоловік може помагати іншим.

Коли він стаєдля інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт». Ці слова були провідною ниткою в житті Захара Беркута. Іромада була ціллю його життя. Лікувати він навчався в одного скитського монаха.

Три роки вчився і повернувся додому зовсім іншою людиною: «його любов до громади стала ще гарячішою і сильнішою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокійні, розумні і тверді, як сталь, а проти усякої неправди острі, як бритва». Захара Беркута знали на багато миль навколо, люди приходили до нього за порадою. Не забував він і про сусідні громади.

Захар добре знав потреби людей, і його поради і промови були звернені «до скріплення дружніх, товариських і братських зв'язків між людьми в громадах і між громадами в сусідстві». За його порадою було прокладено в горах Тухольську дорогу, що «в'язала докупи дітей одного народу, розбитих між двома державами».

Галицько-руським князям не подобалися такі зв'язки між громадами по обидва боки Бескид, бо вони «скріплювали в одних і в других вільні громадські порядки». Тугар Вовк, з'явившись в цих краях, за прикладом інших бояр, поставив на дорозі рогачку і зажадав від проїжджих для себе мита.

Та тухольська молодь порубала ту рогачку і спалила її неподалік від боярського двору. Від тої пори й розпочалася неоголошена війна між Тугаром Вовком і тухольцями. Багато громадян висловились за те, щоб прогнати з Тухоль-щини ненависного боярина, але Захар Беркут сказав, що не можна засуджувати нікого, не вислухавши його виправдань.

Отже, рада мала, передусім, розглянути цю справу. Тугар Вовк не визнав громадського суду і перед всією громадою заявив: «Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр». Тухольці не признавали ні його влади, ні влади князя Данила Галицького. Вони вважали себе вільним народом. На раді сам Захар Беркут сказав: «…

коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його (князя) з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива й велика». Тугар Вовк був вихований на княжому дворі, але його слова про необмежену власть князя не були щирими: душа його теж часто бунтувалася проти тої власті. Слова Захара Беркута запали бояринові в душу більше, ніж він сам того бажав.

Він натякнув громаді, що настають тяжкі часи, бо галицькому народові загрожує ворог зі сходу — монголи. Але Захар Беркут одповів, що тільки вільні, з'єднані громадськими зв'язками люди можуть створити «живу, непоборну запору проти монгольської навали». Тугар Вовк запропонував тухольцям стати їхнім воєводою і повести їх на бій проти монголів.

Та Захар Беркут знов заперечив бояринові: адже той «не по правді поступав» з ними ідо того ж не був членом їхньої громади. Як же можна довірити такій людині начальствувати надтухольцями у разі війни? Боярин став вихвалятися своїми заслугами та геройством, аж тут вийшов перед громаду скалічений учасник битви над Калкою Митько Вояк.

Виявилося, що він служив у дружині Тугара Вовка і знав щось таке, що могло свідчити проти боярина. Не дав йому слова мовити, Тугар Вовк розрубав воїну голову, назавжди приховавши правду. Обурена громада прогнала Тугара Вовка з умовою за три дні покинути Тухольщину. «Я плюю на ваш суд!» — такою була зухвала відповідь боярина.

Серед молодців, вибраних для виконання вироку громади — виселення боярина, був і Максим Беркут. Тяжким видалося таке завдання хлопцеві, але він не міг від нього відмовитись. Єдине, що його втішало, це можливість знов побачити Мирославу. Громада продовжувала раду.

Представники підгірських громад, зраджених боярами і не оборонених князем, розповіли, що села їх попалено, худобу зграбовано, молодь загинула. Посланці з верховинських громад просили допомоги, адже звідусіль приходили вісті про наближення монголів. Порада Захара Беркута звучала відверто й твердо: «Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам».

Розійшлися старі й молоді, повні важких дум. «Що то принесуть їм будущі дні?»

Источник: https://works.doklad.ru/view/iqTHCV5an08.html

Ссылка на основную публикацию
Adblock
detector